Шестеро українців привезли золоті медалі з Ігор-2024. П’ятеро з них уже побували на п’єдесталі попередніх Олімпіад, і лише Юлія Бакастова вперше в кар’єрі зійшла на подіум. 28-річна киянка, яка була абсолютною дебютанткою турніру, тріумфувала разом з Ольгою Харлан, Аліною Комащук та Оленою Кравацькою у командній першості шаблісток. Бакастова їхала до Парижа у статусі резервної, але у півфіналі проти Японії замінила Аліну Комащук. У підсумку дебютантка Олімпіади достойно виступила не лише у півфіналі, але й в історичному фінальному поєдинку проти збірної Південної Кореї. 

— Чи важко було вступати в бій на стадії півфіналу? — питаємо нову олімпійську чемпіонку. 

— Так, це був величезний психологічний тиск. Я дуже хвилювалася. Утім розуміла: якщо думатиму про те, щоб не осоромитися і щоб не підвести країну, то все може закінчитися провалом. Тож мені вдалося відкинути зайві думки й зосередитися лише на фехтуванні.

— Увесь світ спостерігав, як після тріумфу в Парижі наш квартет самовіддано й щиро співав гімн України. Ви домовилися між собою заздалегідь, що виконуватимете гуртом “Ще не вмерала України…”? 

— Ні, ми не домовлялися. У той момент кожній з нас просто сильно хотілося співати гімн рідної країни. Зрештою, після кожної перемоги на міжнародній арені ми співаємо гімн. І на кожен турнір веземо із собою синьо-жовті прапори з надією на те, що буде привід витягнути знамена із сумок. У Парижі, на щастя, цей привід був. А ще ми традиційно налаштовуємо себе патріотичними вигуками. Перед кожним поєдинком створюємо енергетичне коло. Ольга Харлан вигукує: “Слава Україні”, а ми відповідаємо: “Героям слава”. І лише після цього гасла виходимо на бій. Воно неабияк надихає. 

Також нас мотивують подвиги воїнів ЗСУ та всього українського народу. Українці довели, що вони незламні, і це не гучні слова. Ми народ, який буде боротися до останнього подиху. Ми не віддамо своє і зубамо вигризатимемо свободу. Мене вражає, коли військові пишуть, що нібито ми їх надихаємо. Насправді ж це вони надихають нас. І хочу запевнити, що я жодного разу й ні на секунду не засумнівалася у тому, що Україна переможе Росію.

— Юлю, ви єдина чемпіонка, яка виступала у Парижі в статусі дебютантки. Чи правда, що коли Ольга Харлан та компанія здобули перше олімпійське золото, ви ще навіть не займалися фехтуванням? 

— Влітку 2008 року я по телевізору подивилася фінал Олімпійських ігор у Пекіні, коли Ольга Харлан, Галина Пундик, Ольга Жовнір та Олена Хомрова вибороли золоту медаль. І після цього записалася на гурток з фехтування. На той момент мені було вже 12 років, і було трохи запізно починати займатися шаблею. Але я не побоялася. Крок за кроком, і я потрапила в кадетську та юніорську збірну України, а у віці 21 року стала членкинею дорослої української команди. Як кажуть — у кожного свій спортивний шлях. 

— А коли стало зрозуміло, що ви маєте шанс на участь в Олімпійських іграх — 2024? 

— Це було ще до початку повномасштабного вторгнення. Новий наставник нашої команди італієць Андреа Теренціо формував четвірку. Він бачив мене в команді. Також прагнув залучити Аліну Комащук, яка вже вирішила завершити зі спортом. Однак італієць зумів її переконати повернутися. Цікаво, що ще за два роки до початку Олімпійських ігор наша команда мала дуже низький рейтинг і відповідно — низькі шанси на участь та перемогу на Олімпіаді. Але за два роки нам вдалося здійснити неймовірний стрибок. 

— До Iгор ви готувалися в Італії? 

— Це була ініціатива нашого тренера Андреа Теренціо, якому Федерація фехтування запропонувала очолити команду в тандемі з українцем Євгеном Стаценком. За тиждень до початку великої війни Андреа погодився на цю пропозицію, але за умови, що ми всі працюватимемо в Італії. Ольга Харлан раніше поїхала на Аппеніни, Олена Кравацька зі сином за два дні до початку вторгнення вирушили до Болоньї, а я, Аліна Комащук та інші дівчата мали вилітати саме 24 лютого. Однак о шостій ранку нас із мамою розбудили сусіди й повідомили, що почалася війна. Я твердо вирішила, що не покину маму та собаку. Ми провели одну ніч у бомбосховищі, а потім вирішили переселитися з Києва на дачу. Але й там не було цілком безпечно, бо ворог перебував на відстані 20 кілометрів від нас. В Україні була до квітня, і весь цей час наш тренер перебував на зв’язку і наполягав, щоб ми їхали до Італії. Наставник казав: “Треба, щоб про Україну чули у світах. Не можна допускати, щоб про вас забували”. І коли ЗСУ почали відганяти ворога з Київщини, коли зрозуміла, що у столиці стало безпечніше, погодилася на переїзд. Переломною була розмова з мамою, яка наполягала на тому, щоб я таки їхала до Італії. “Юлю, тобі все вдасться”, — переконувала вона. 

— Ви почали займатися фехтуванням відносно пізно. Після тріумфу у Парижі не плануєте часом завершувати зі спортом? 

— Цілком можливо, що Олімпіада стане поштовхом до нових цілей. Однак зараз не хочу думати про спорт. Хочу побути з мамою, із собакою, зустрітися з друзями та насолодитися прогулянками вулицями рідного Києва. Це найкращий спосіб відпочити. Мені цього дуже не вистачало в Італії, тож нині всіма силами стараюся надолужити втрачене.