Народився Сергій Радько в місті Сарни, що на Рівненщині. Ріс без матері, його, а також старших сестру і брата, самотужки виховував батько.

“Це була золота дитина, добрий і життєрадісний, промінчик сонця у нашій родині, — із сумом каже тато воїна Валентин Радько. — Син чудово малював, писав вірші, плавав, займався спортом, мав багато друзів. Для кожного знаходив добре слово і підхід. Здавалося, що наче й дитина перед тобою, а словами, думками та вчинками ніби дорослий”.

Після закінчення 11 класу юнак вирішив спершу заробити власні гроші, стати фінансово незалежним, а згодом й про на­вчання подумати. Тож відкрив свою ятку на місцевому ринку й продавав каву, чай та квас. Спробував і непростого заробітчанського хліба — працював на заводі в Угорщині.

Строкову службу Сергій Радько проходив у 27-му Мукачівському прикордонному загоні імені героїв Карпатської Січі, отримав звання молодшого сержанта. А коли розпочалося повномасштабне вторгнення, вирішив укласти контракт із ДПСУ. На своїй сторінці у соцмережі прикордонник тоді написав: “Україна для нас — це не просто земля, це наш дух, наша воля. Україна і ми — одне ціле, що б не сталося. Тримайтеся та вірте один в одного, і ми все подолаємо. Ми не боїмося, тому що страх — це слабкість, а слабкість — це не про нас”.

Сергій воював на Житомирщині, Харківщині, Донеччині, Луганщині. Влучно стріляв, тому став снайпером, отримав позивний “Єнот”. Зі слів батька, син зробив собі татуювання на грудях — тризуб біля серця із розірваними ланцюгами як символ вільної України. Старший Радько відмовляв. Казав: “Це ж війна. Якщо, не доведи Боже, потрапиш з таким тату в полон, то можуть і вбити”. Але син був непохитним.

21 січня 2023 року Сергій Радько разом із побратимами перебував на спостережному пункті поблизу села Кармазинівка Луганської області. “Над ними завис розвідувальний дрон, який намагався навести ворожу артилерію на основні позиції підрозділу, — розповідає сестра воїна Марія Радько. — Розуміючи це, брат вийшов зі сховку й почав відволікати увагу безпілотника, швидко побігши у протилежному від позицій напрямку. Дрон полетів за ним”. А потім скинув на воїна боєприпас. Один із осколків влучив йому в серце. Тобто Сергій фактично врятував життя побратимам, прийнявши на себе ворожий удар.

За день до загибелі боєць розмовляв із рідними, казав, що має ще один вихід, і опісля приїде у відпустку на 20 днів. Попросив сестру, аби приготувала зелений борщ (із щавлю). Але замість довгоочікуваної зустрічі рідні отримали страшну звістку.

Поховали відважного бійця на Алеї Слави в Сарнах. Посмертно воїна нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Також Сергія Редька навічно зараховано до списків особового складу 27-го прикордонного загону імені героїв Карпатської Січі.

Днями рідні бійця відкрили музей на його честь. Для цього збудували на подвір’ї власної садиби будинок. Тут зібрані численні світлини воїна, його форма та інші особисті речі, прапори бойових частин, відстріляні боєприпаси. Багато що із фронту привезли побратими “Єнота”. За декілька днів функціонування у музеї побували вже десятки жителів та гостей Сарн.