Владислав на позивний Fox за час повномасштабної війни встиг повоювати в розвідці та мінометці. А нині є оператором дрона та командиром навчального взводу тактичної групи “Медоїд”. Займається підготовкою військовослужбовців, які вирушать на фронт.

Нам вдалося побачитися, щоб записати це інтерв’ю. На зустріч Влад приходить у цивільному одязі.
– Звернув увагу, що людей у формі бояться, тому що зараз активно працює ТЦК, – говорить. – У нас сьогодні взагалі відбувається національне протистояння цивільного населення саме з ТЦК. Посил від цивілів такий: Збройні Сили – молодці, ТЦКашники – кончені п@дараси. Хлопці, будьмо чесними: якби ТЦК так не працював, хто б з вас добровільно долучився до ЗСУ? Я не бачу черги.

– Часто своє небажання долучатися до війська цивільні чоловіки призивного віку пояснюють тим, що бояться одразу потрапити до піхоти. Ти пішов добровільно у 18 років. Був піхотинцем. Тобі ж, напевно, теж було страшно, коли потрапив на війну?

– На війні, звичайно, страшно! Але я так скажу: у мене не було жодних сумнівів, що треба йти. Щодо цього не було ніяких страхів. Може, через вік.

– Ти жив у Дніпрі – прифронтовому місті, яке із самого початку російсько-української війни було у підвищеній небезпеці. Можливо, це теж зіграло свою роль?

– З 2014-го до повномасштабки війна не була так відчутна. А от 24 лютого 2022 року ми охеріли всі! Все, що ти робив до цього, було неважливо.

– До речі, чим ти займався до цього?

– Після школи пішов служити до лав Національної поліції України. Вступив до Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ на факультет підготовки фахівців для підрозділів стратегічних розслідувань.

– Ти розумів, що може початися повномасштабна війна?

– Це стало зрозуміло ще на початку зими. Весь інформаційний простір просто волав про те, що це неминуче. Ми лише не знали час та дату. А скільки відосів було?! У новинах показували, як люди з росії знімали ці колони техніки, яка потягами рухалася в бік нашого кордону.

– Яким для тебе було те 24 лютого?

– Я прокинувся десь о шостій ранку. Вийшов на балкон і бачу, що люди метушаться, біжать до машин із сумками. Я жив на другому поверсі, то гукнув: “А що взагалі коїться? Куди ви всі їдете?” І один повертається й каже: “Бл@дь, телефон возьми, посмотри!” Ну, це ж Дніпро (всміхається. – О.М.). Я відкриваю новини й бачу: почалася війна. ХХІ століття! Як?! Ви що?! Ми ж винесли урок з Другої світової, що більше таких протистоянь не потрібно. У нас є смартфони, комп’ютери, Інтернет і доступ до всієї світової інформації. Ми можемо будь-що вчити, розвиватися куди завгодно. Люди, яка війна?!
Але розумію: треба щось робити. Почав дивитися, де найближчий військкомат. Знайшов. Заходжу, а там – величезна черга. Я кажу: “Хлопці, вибачайте, я -суперспецпризначенець, служив у Національній поліції. Я вже щось знаю і вмію. Все добре!” Пропустили. Заходжу до кабінету. Сидить жіночка. Я: “Слухайте, мені потрібно в армію!” Питає, де служив, скільки років? Відповідаю. Вона так уважно дивиться на мене: “Йди звідси. Будемо на зв’язочку”. Я: “Ні-ні-ні! Ви не розумієте! Мені в армію!” Вона: “Ви нам не підходите”. Я виходжу, бачу – стоїть сержант. Питаю у нього. Відказує, що у ТрО приймають всіх. Цієї інформації мені було достатньо з головою. Я їду на інший кінець міста, а там – ще більше черга. Причому з таких розумних, як я (сміється. – О.М.). Довелося стояти. Дочекався. Тут у кабінеті теж жіночка. Знову ті ж самі питання. Розказую, що я – Владік, мені 18 років, вчився в університеті внутрішніх справ. У відповідь: “Для тебе є хороша посада – старший стрілець”. І так я став старшим стрільцем 2-го взводу 231-го батальйону 128 бригади ТрО. З цього моменту почалася моя служба.

– Що сказали батьки?

– Коли я ще зранку вже прийняв рішення долучитися до війська, якраз подзвонила мама. Вона ж мене знає, як облупленого (посміхається. – О.М.). Каже: “Сиди вдома і нікуди не йди!”. Добре. Але в цей час до мене вже приїжджала таксішка (всміхається. – О.М.).
Коли мене відпустили на пару годин зібрати речі, я прийшов додому й повідомив, що вже в ТрО. У мене батьки розумні. Мама усвідомлювала, що вже немає сенсу мене хейтити. Єдине, що залишається – підтримати. В принципі, так було все життя і є дотепер. Розібралися, що потрібно. Зібрали три мішки. Далі ми поїхали на блокпост за Дніпром в бік Полтави. Там пробули близько двох місяців. Мої батьки багато чого зробили, щоб підтримати людей з нашого підрозділу, які були зі мною.
Потім нам прийшло бойове розпорядження, і ми вирушили на Донбас.

– Ти поїхав як стрілець?

– Коли мій тодішній командир дізнався, що мені 18 років, привів мене до штабу батальйону. Я там отримав посаду діловода. І з цим діловодством поїхав на Донбас. Звідси і перший позивний – Писар. Тому що мене спочатку долучили до роботи зі списками військової частини. Потім нас спитали, хто вміє гарно писати? Відповідаю: “Можу спробувати”. І от я перші дні видавав форму, фліски, шкарпетки тощо. Все записував. Біля мене стояв сержант і казав: “Так, так, почерк класний”. Коли приїхали на блокпост, мені нарізали задач по обліку військовослужбовців. Тоді головний сержант роти назвав мене Писарем.
Так от в цьому ж статусі я поїхав на напрямок Великої Новосілки. На третій день виїзду батальйону наш командир з начальником розвідки і ще одним чуваком з бригади сіли на машину й поїхали на рекогностування місцевості. Їх зустрів п@дарський БТР і розстріляв. Ми залишилися з начальником штаба. А людей потрібно було виводити на позиції. Приїхав до нас новий комбат – Дмитро Рюмшин. Ну, рекс! Весь в мультикамі, в шоломі без вух, з автоматами. А ми ж – ТрОшники. У нас броня – просто лист металу. Якщо в таку влучає куля, вона розлітається й січе обличчя та ноги. А тоді цього ніхто ж не знав. Це ж початок війни! Ну, бронік, як бронік, плита, як плита. Ну, зупиняє ж кулю? Так. Але ж як – не перевіряли.
Я на той час, нагадаю, був діловодом. І якраз роззнайомився з групою розвідки нашого батальйону. Вони шукали для себе нормальних типів, які в гарній фізичній формі, можуть далеко ходити та виконувати завдання. Кажуть мені: “В принципі, ми можемо тебе взяти. Але не маємо повноважень. Це до комбата”. І от я його вперше бачу. Не задумуючись, підходжу й говорю: “Я хочу в розвідку!”. Він на мене дивиться: “Ти хто взагалі?” (посміхається. – О.М.). Я: “Діловод. От вожуся з папірцями, але це не моє. Не хочу цим займатися”. Він: “Добре. Тоді ти від сьогодні в групі розвідки”. І почалося моє окопне життя. Воно там було недовгим – близько двох місяців. Але наш напрямок був епіцентром війни. Там реально було складно! Пам’ятаю, один чоловік казав мені: “Та я був в Афганістані і в АТО. Все знаю. Ти – молодняк, “зелений”. Тягар для нас. Сиди й нічого не роби”. І що в результаті? Група розвідки виходить на свою окрему позицію. Стоїть дві доби. Він там теж був. Повертаються. Він збирає речі, підходить до нас й каже: “Хлопці, я був в Афгані, в АТО, але в такій дупі ще не був. Пока!” Сідає на машину і уй@бує. Більше я його не бачив. Але він цим не налякав мене. Коли сказав, що там, у мене одразу відкрилися очі: “Де? Нам туди і потрібно!” А наша група розвідки залишилась на чолі з лейтенантом, який закінчив військову кафедру. Але було прикольно! У нас був класний сержант, який, в принципі, організовував всю роботу. Почалася наша ротація. Ми їхали, копали, ночували, обстрілювались, спостерігали. Так пройшов місяць. І приїжджає до нас штатний розвідбат. Тобто не якесь військове формування, а Збройні Сили України. Приходить офіцер, дістає карту, показує точку й каже: “Нам потрібно зайняти цю висоту”. Це зараз я розумію, що він мав на увазі. А тоді – що, де, як? (посміхається. – О.М.). Наш начальник групи розвідки, цей же лейтенант, дивиться на ту карту так само, як я. Десь годинку той офіцер придивлявся до нього, потім зрозумів, що тут діла не буде. Сказав: “Будемо на зв’язочку. Ми вступили у взаємодію. Ми тут. В нас не стріляти. Все добре!”. І пішов. Більше ми його не зустрічали (вміхається. – О.М.).

– Вони зайняли ту висоту?

– Так, але без нас. Ми не були задіяні в цій операції.

– Як тобі працювалося в розвідці?

– На позиції, де сиділа наша розвідка, майже через день були танкові бої. Перед нею наш окоп, а позаду нас, метрах в 15-ти, працює наш танк. У відповідь – п@дарський. Це були танкові дуелі, а посередині – ми. До речі, після цього я став боятися танка. Для мене це дуже страшна машина. Пам’ятаю, ми були на висоті. Він влучає в землю, і вона просто пересувається! Я тоді охерів.
А я ж на той час навіть не був офіційно переведений в групу розвідки. Як значився в штаті діловодом, так і залишився, хоча ці свої функції не виконував, бо був з хлопцями. У мене за штатом начальником був Соловей – дуже гарна і порядна людина. Знаєш, що він зробив? Пішов до комбата і спитав, як він пустив 18-річного хлопця в групу розвідки? А той же не знав, скільки мені років! Того ж дня за мною приїхали і забрали мене в діловодство. Так от ми попрощалися з групою. Це я зараз розумію, який він зробив крок, щоб вберегти мене на той час від небезпеки, яку я навіть не усвідомлював. Хоча тоді я був дуже розлючений, бо мене забрали. Я спитав: “Євгєніч, що це таке?! Мені було там добре!”. А він мені так спокійно: “Ти мене потім зрозумієш”. Я з ним попрацював ще два місяці.

– Як ти потрапив в ССО?

– Мені подзвонив головний сержант роти на позовний Блесна (я так і не зрозумів, до речі, чому його так називали, адже рибалку він ненавидить) і каже: “Слухай, не хочеш себе спробувати в Силах спеціальних операцій?”. А я ще з університетських років хотів туди потрапити! У мене взагалі ж був план випуститися й долучитися до Корпусу оперативно-раптової дії, який називають КОРД, і звідти йти здавати Q-курс в Сили спеціальних операцій. Але я ж на війні. І тут такий дзвінок! Блесна сказав, що вже є наказ. Має спуститися в частину. Я вже всім розказав, що йду в ССО. На мене пацани дивилися так: ну, якийсь дурачок. Весь час запитував в стройовій, де документ? Вони: “Яке ССО?! Ти ж – діловод? От і йди, займайся своїми справами. Не відволікай нас від роботи”. І тут одного прекрасного дня від них дзвінок: “Давай, їдь сюди! Розпишешся”. Я приїжджаю до стройової частини. Вони мені показують наказ на переведення. Питають: “Чим тобі тут не подобалось? Сидів, писав документи, ну що тобі не так?!”. Кажу: “Хлопці, це мій свідомий вибір”. Підписав документи і з пацанами, яких теж переводили, поїхали. Так почався мій шлях в Силах спеціальних операцій.

– Але ж ти не одразу став пілотом, правильно?

– Не одразу. Мене забрав до себе Олександр Вікторович (заступник командира тактичної групи “Медоїд” на позивний Мадяр. – О.М.).

Був тут до того моменту, поки в Бахмуті не став командиром гранатометного відділення. А коли тільки туди приїхали, почалася операція “Очко”: група Мадяра з групою Крима виходили в Кліщіївку, щоб завести людей із 53-ї бригади. Тобто заходили в оточення, щоб допомогти замінити бійців, які там знаходилися. У них складна була ситуація. Їм вже з дрона скидували батареї до радіостанції, воду та харчі. Операція була успішною. Я в ній брав участь ще в складі групи Олександра Вікторовича.

А після того мене перемістили й сказали: “Ось твій “сапог” (станковий протитанковий гранатомет. – О.М.), ось люди. Займайся!”. Спочатку у мене були не супер вмотивовані бійці. Тому довелося формувати нову команду – взяти тих, хто має бажання щось робити. Так і почалася робота гранатометника. Як показала практика, вона була досить ефективною.

– Скільки часу ви пробули на Бахмутському напрямку?

– Ми звідти виходили, коли зайшла Третя штурмова. Якщо чесно, не знаю, як ми там вижили. Це для мене загадка. Різне бувало. Наведу приклад, який військові одразу зрозуміють: ми по п@дарах стріляли з СПГ прямою наводкою. Ствол стояв прямо. А до ворожих позицій було 700 метрів. При такій кількості приватних військових компаній, зокрема “вагнерів”, ми мали досить гарний відчутний результат.

– Хлопці, які теж були на Бахмутському напрямку, розказували, що з “вагнерівцями” важко воювати…

– Саме так. Наприклад, у 2022-2023 роках у них вже були антидронові плащі, в яких вони проводили розвідку, заміни на позиціях. Їхнє пересування було важко помітити. Це зараз, якщо таке є, то його бачать.
Взагалі Кліщі і Бахмут – це було саме піхотне протистояння. Так, залучали техніку, артилерію, але основа – піхота на передньому краї. Тому там було, дійсно, важко. За чотири посадки в Кліщіївці відбулося дуже багато боїв.

– Але, на жаль, і Бахмут, і Кліщіївка були окуповані…

– Ми до останнього тримали оборону. Там полягло дуже багато п@дарів.
Мені особисто Бахмутська кампанія взагалі дала розуміння військової справи – як все відбувається, що таке тактика, застосування тих чи інших навичок. Отримував там досвід просто на ходу.

– А коли для тебе почалися польоти?

– Восени 2024-го ми поїхали на Покровськ. Я там підмітав, готував борщі. Ну, таке – господарська робота. Хтось має й цим займатися. А у нас була певна кількість FPV-дронів. Я ходив і нив командиру: “Та долучіть мене до безпілотної авіації! Дайте я поїду з хлопцями!”. Хоч нічого про це не знав, але усвідомлював: от мені треба цим зайнятися, а як там буде – побачимо. Зрештою, отримав добро – поїхав. Пацани пішли працювати. Я залишився на охороні. Тут прибігає до мене один з бійців й каже: “Терміново бери аптечку, ходімо!”. Був прильот. Уламки посікли нашого побратима. Починаємо надавати йому допомогу. Я все перемотав, віддав цьому Вовчику картку пораненого. На евакуацію. А це – мінус один основний пілот, на якого була вся надія. А тепер же потрібно комусь в цьому всьому розбиратися! І що? Привіт, Google! Я отак посидів тижні три, а на четвертий ми вже виїхали працювати. Нам ще допомагали наші цивільні друзі, котрі приїхали зі своїм обладнанням, показали, як воно працює – дали базу. Також попрацювали – здійснили результативні вильоти. Але тих знань, які вони мені передали, було недостатньо для самостійної роботи. Почав ще добирати. І так я став FPV-пілотом.

– Тоді FPV так масово, як зараз, не застосовувалися…

– Саме так. Зараз найскладніше – це дійти до позиції та потім вийти з неї. Виїзд техніки – це взагалі ексклюзив. Тому що як тільки вона їде, туди одразу летить вся зграя FPV – і ті, які тільки злетіли, і ті, які шукають ціль. Просто розвертаються по координатах і направляються в сторону техніки. Так воно працює.

– Що ти найчастіше вражав?

– В основному, живу силу противника і мотоцикли. Тому що в нашій зоні відповідальності на Покровському напрямку не було жодних застосувань їхньої техніки. Єдина техніка, котра працювала, була наша.
Бувало таке: якийсь один орк просто йде по вулиці, над ним висять три “Мавіки”. Працює FPV. Не знаю, що рухає такими людьми, але відоси з них дуже гарні. Прям супер! (посміхається. – О.М.).

– Є чимало відео, на яких росіяни, рятуючись від FPV, б’ють по ньому тим, що під рукою. Наприклад, автоматом. Ти таке спостерігав?

– У мене ніхто нічого не збивав. Тому що я так залітав на ціль, що не вийде це зробити. Ось бувало п@дар починає стріляти з автомата, а FPV-шка розривається. Ефект відповідний. Але загалом, повторюся, мою FPV-шку ніхто з п@дарів не збив.

– Згадай свій найяскравіший виліт.

– Це теж було на Покровську. Ми з нашими цивільними друзями-пілотами змогли вразити БТР, коли у нас був якийсь реально чорний день. Просто не летіло нічого! Тобто ми запускали дрон – одразу мінус картинка та управління. Ми не могли пролетіти ні над позиціями, ні навіть відлетіти від себе. Не знаю, чому так. Думаю, нам гасили відеопередавач. От як п@дари боряться з FPV-дронами? Поставили антену десь за 15 кілометрів на вишку, підключили живлення до нього і ламають всі наші відоси. Це технічний момент. Може, саме він зіграв свою роль. Але сама суть – у нас нічого не летіло. А рух був неймовірний! Ми бачили п@дарів усюди. Це ж кульмінація двіжу на Покровську! Тому я й кажу – було багато руху, а ми не вражаємо. І тут “Мавік” бачить БТР. Ми запускаємо FPV-шку, і раптом ідеальний зв’язок. Просто як манна небесна! (посміхається. – О.М.). Летимо в сторону цього БТР. А він продовжує рухатися – їде до наших позицій. Ми його вже бачимо навіть візуально. Опускаємося дроном нижче – буквально під крони дерев. Починаємо до нього підлітати. Розуміємо – відос те, що треба. Тут бам, і картинки немає! Ми бачимо, як вибухає – залетіли прямо в машину. Запускаємо другу FPV-шку. Знову все чудово. Вона б’є вже в бік. БТР починає горіти. Мінус техніка. Це супер! Отже, день дарма не минув. Тут знову піхота йде. Ми піднімаємо FPV, а він за 50 метрів просто падає. Виходить, ми тоді не змогли запустити нічого, крім двох FPV-шок, які вразили БТР. Ну, от як так?!
Взагалі того дня були активні штурмові дії. Відповідно, не просто там три п@дара. Хоча навіть така мала група може багато чого поганого наробити. Це ж та основна бойова одиниця, біля котрої крутяться всі сили нашого противника. Якщо йде піхота, значить десь працює РЕБ. Їх підтримують техніка та артилерія. Тобто вони не просто йдуть.

– Наостанок хочу тебе запитати, чи ти задумуєшся про майбутнє? Ми всі зараз дуже багато говоримо про це умовне перемир’я. Лунають різні заяви, настрої теж різняться. Але особисто мені ще жоден військовий не сказав: “За два-три місяці все одномоментно закінчиться”. Як ти дивишся на цю ситуацію?

– Я про це розмірковував і зрозумів, що це не на часі.

Є сьогодні, де найголовніше питання – це війна. Поки вона триває, мені дуже важко думати про майбутнє. Маю план дій день у день. Я зараз у навчальному центрі, де всі мої сили йдуть на те, щоб навчили людей, які приходять з цивільного життя, базових навичок поводження зі зброєю, тактики, вогневої, розвідувальної та домедичної підготовки. Поки я бачу себе в армії і робитиму все, щоб ця війна закінчилася якомога скоріше. Про те, що буде за п’ять-десять років, навіть не замислююсь. Так вже склалося моє життя: я пішов до армії у 18 років і буду тут, поки в країні йде війна.