Олена з позивним Лиса, командирка взводу БПЛА полку Сафарі Обʼєднаної штурмової бригади Нацполіції України Лють, розповіла NV про свій шлях на фронт, складний виїзд з оточеного росіянами Маріуполя та поточні задачі на службі.

З Оленою (Лисою), командиркою взводу БПЛА штурмового полку Сафарі Обʼєднаної штурмової бригади Нацполіції України Лють, NV зустрічається в Донецькій області, де вона служить вже майже півтора року.

Поліцейська везе нас до місця зйомки на своєму позашляховику, вправно тримаючись за кермом. На відкритій місцевості вона прискорюється, намагаючись якнайшвидше проїхати небезпечні ділянки дороги.

Дорогою бачимо розбиті залишки споруд, забиті фанерою вікна, залишені господарями будинки — виразні наслідки бойових дій в регіоні.

Сама захисниця теж родом з Донеччини, але батьки вже виїхали звідси, рятуючись від окупантів. Якось, повертаючись з позицій, вона спеціально поїхала подивитися на спорожнілий будинок в рідній Костянтинівці. Але місце, де вона виросла, тепер не впізнати — війна нищить все на своєму шляху.

Чому Олена ще студенткою пішла захищати країну, як змогла виїхати з блокадного Маріуполя та де служить зараз, операторка БПЛА розповіла NV.

Одягнути форму

— Ще до служби в Нацполіції ви доєднались до Збройних сил України. Коли і як це сталося?

— Я доєдналася до ЗСУ у 2015 році.

Тоді я якраз закінчувала четвертий курс Маріупольського державного університету за спеціальністю інформаційна, аналітична та бібліотечна справа. І батько спитав, чим я займатимусь після завершення навчання. Тож я сказала, що вирішила йти служити. Але він подумав, що я жартую, та й в мене загалом були складні стосунки з сімʼєю.

Однак я дійсно підписала контракт на три роки, хоча батько до останнього не знав, що я вже в ЗСУ.

Взимку 2016 року до нас в Широкине [село в Маріупольському районі Донецької області] приїхали журналісти та зняли зі мною інтерв’ю. Я була в балаклаві, але батько все одно впізнав мене, коли побачив в новинах. З цього моменту ми почали з ним більше спілкуватись, і він краще зрозумів, чому я пішла служити.

— Що стало тим переломним моментом, який підштовхнув підписати контракт з ЗСУ?

— Я сама з Донецької області, з Костянтинівки. У 2014 році, коли почалася війна, багато хто з моїх тодішніх знайомих, однокласників або вже однокурсників з університету почали кричати щось про СРСР і ковбасу по 2,40. Для мене це було зовсім незрозуміло. Я дивилася на них і думала: та як так? Ми ж з ними зростали в схожих умовах, погляди наче були однакові, і тут вони у свої 18−19 років починають щось казати про Радянський Союз, хоча навіть не жили в ті часи.

Зараз Олена командує взводом БПЛА штурмового полку Сафарі / Фото: Олександр Медведєв

Потім на війні почали гинути перші друзі. І паралельно з цим ми в Маріуполі створили маленький загін самооборони. Коли місто ще у 2014 році опинилося в окупації, наш підпільний гурток зривав проросійські листівки, що були розклеєні на вулицях. Ми допомагали українським військовим, збирали кошти, навіть їздили на наші блокпости.