Олександр Ревтюх пережив дві важкі ампутації, але попри все продовжує активне життя, а й досягає неймовірних спортивних результатів.

Днями у військовій частині, де проходить реабілітацію, Олександр встановив рекорд з присідання на одній нозі без опори. 

Олександр Ревтюх родом із Ніжина. У рідному місті закінчив школу, а потім навчався на історичному факультеті Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. На другому курсі перевівся на заочну форму навчання і вступив до армії. Після служби підписав контракт з управлінням держохорони. Згодом працював на Закарпатті на автомобільному заводі та в реабілітаційному центрі для дітей з особливими потребами. А на початку великої війни допомагав українським біженцям в Угорщині — був перекладачем і логістом. 

“Але я мусив вирішити, що робити далі — залишатися за кордоном чи повертатися додому, — розповідає 33-річний Олександр Ревтюх. — Я складав військову присягу й дав слово захищати свою Батьківщину. Мені 31 рік, я у добрій фізичній формі. Ким би я став, якби не повернувся?” — міркував тоді. Тож у квітні приїхав додому й відразу пішов у військкомат. Невдовзі пройшов конкурс для штурмовиків і потрапив у штурмову бригаду “Магура”. Воював у гарячих точках. Під час контрнаступу 11 червня 2023 року захисник отримав важкі поранення. 

“Ми вирушили на завдання, мали пройти мінне поле й захопити позиції ворога, — згадує. — Але нас почала атакувати ворожа техніка, тож мені наказали бігти за підмогою. Хоч я й дивився під ноги, все одно підірвався на міні через 15 метрів і втратив ногу. Коли техніка відійшла, почалася евакуація. Мене поклали на ноші, але дорогою дві протипіхотні міни вибухнули під ногами товаришів, а мене вибухова хвиля відкинула вбік. Знепритомнів, а коли отямився, побачив багато поранених і почав повзти до траншеї. Та незабаром натрапив долонею на ще одну міну. Вона відірвала мені руку, посікла обличчя, а рот засипало землею та осколками. Між першим і другим пораненнями минуло приблизно півтори години”. 

Побратим почав рятувати Олександра. “Я показав жестом, щоб він мене пристрелив. Бо розумів, що просто стечу кров’ю, — каже воїн. — Однак той продовжив надавати допомогу. Пізніше побратими передавали мене з рук у руки, оскільки через міни не могли нести на ношах. Після стабпункту я заснув, а отямився через п’ять днів у дніпровській лікарні Мечникова”. 

Після ампутацій повернути жагу до життя Олександру допоміг бокс. “Коли 7 жовтня 2023 року під час вечора боксу в Києві я вийшов на ринг і провів бій із тінню, то зрозумів, що почалося нове життя, — ділиться захисник. — Я перестав боятися виступати на публіці, почав ставити цілі й досягати їх. Як, наприклад, з присіданням на одній нозі. Влітку цього року був у США, де нас водили у протезний центр на тренажери. В Україні таких навіть нема! Мені дуже сподобався один тренажер для тренування ніг. І ось за місяць мого перебування за океаном я дуже добре пропрацював собі м’яз, який відповідає саме за присідання. У США я виконував 25 присідань за хвилину”. 

Вже в Україні, за місяць до встановлення рекорду, Олександр інтенсивно тренувався, покращував фізичну форму й поступово збільшував кількість присідань. “Захисник показав неймовірний результат. Після важкого поранення, втративши руку й ногу, Олександр Ревтюх виконав 34 присідання без опори за 60 секунд, — коментує Лана Вєтрова, керівниця Національного реєстру рекордів. — А присвятив воїн цей рекорд найціннішому, що має наша держава — Незалежності”. 

“Присвячую його й усім, хто боронить чи боронив Україну, усім, хто допомагає у цій боротьбі. А також рідним загиблих воїнів, щоб вони знали, що боротимемося до перемоги, — додає рекордсмен. — У свої 33 роки я хотів виконати 33 присідання до 33-річчя незалежності України. Але вдалося навіть більше”. 

Нині Олександр проходить реабілітацію на Київщині. Нещодавно він звільнився з лав ЗСУ. У майбутньому планує встановити ще один рекорд — відтискання на брусах на одній руці. Наостанок чоловік додає, що не міг би впоратися і досягти таких результатів без підтримки інших. “Особливо завдячую своїй старшій сестрі Наталі. Вона — завжди поруч, навіть тоді, коли нас розділяє відстань”, — зауважує Олександр Ревтюх.