Радянська влада не лише фізично вбивала українців, влаштувавши Голодомори, але й намагалася знищити нашу культуру. Талановиті стрічки українських режисерів у 60-х і на початку 70-х років були заборонені у СРСР.

Цей період був часом виникнення та розвитку унікального явища під назвою – “українське поетичне кіно”. Проте радянська влада вирішила припинити ці творчі пошуки українських режисерів, чим на довгі роки зупинила розвиток українського кінематографа. “Радіо Свобода” зібрало шість українських фільмів, які в Радянському Союзі було заборонено до показу. Зараз вони доступні на YouTube.

“Та, що входить в море” (1965)

Режисер: Леонід Осика

Експериментальна короткометражна стрічка Леоніда Осики стала його режисерським дебютом. Відмовившись від традиційних діалогів, автор створив унікальну візуальну поему, де історія розгортається через гру світла і тіні, кольорові контрасти, символічні образи та чисті емоції. Це не просто фільм з сюжетом — це особливий кінематографічний досвід, що впливає безпосередньо на почуття глядача.

Фільм звинуватили в “екзистенціалізмі” та “занепадництві”. Стрічка так і не вийшла в прокат, глядачі змогли побачити її лише наприкінці 1980-х років.

“Криниця для спраглих” (1966)

Режисер: Юрій Іллєнко

Серед українських режисерів саме Юрій Іллєнко побив сумний рекорд — сім його фільмів потрапили під заборону радянської цензури. Перлиною серед цих заборонених шедеврів вважається “Криниця для спраглих” — стрічка, що майже повністю позбавлена діалогів. У центрі розповіді — драма старого Левка, якого спіткала самотність після того, як пішла дружина і роз’їхалися всі шестеро синів. Готуючись до смерті, він навіть виготовляє собі труну, але життя вперто не відпускає його. Тоді Левко знаходить нову мету — відновити стару сільську криницю, яка століттями давала воду людям, а тепер занедбана і замулена.

Ця глибоко символічна притча про життя, смерть і відродження, створена Іллєнком за сценарієм Івана Драча, викликала такий гнів у радянського керівництва, що воно наказало знищити всі копії. Проте режисеру вдалося врятувати один примірник фільму. Завдяки цьому унікальний твір зберігся до наших днів. Лише через довгі 23 роки, у 1988-му, “Криниця для спраглих” нарешті знайшла шлях до свого глядача.

“Совість” (1968)

Режисер: Володимир Денисенко

В основі драматичної історії — трагічні події в українському селі під час нацистської окупації. Після того, як двоє місцевих юнаків вбивають німецького коменданта, окупанти розстрілюють половину жителів села. Перед рештою селян постає нелюдський вибір: або видати вбивць до ранку і врятувати власні життя, або зберегти їхню таємницю і прийняти смерть разом.

Фільм мав непросту долю — після заборони єдина копія зникла за загадкових обставин. Проте історія мала несподіване продовження: у 1989 році, коли Радянський Союз вже був на межі розпаду, невідома особа підкинула плівку із фільмом “Совість” до фільмосховища Київської кіностудії імені Довженка. Цю майже детективну історію порятунку стрічки згодом розповів Олександр Денисенко — син режисера Володимира Денисенка.

“Білі Хмари” (1968)

Режисер: Ролан Сергієнко

Сюжет розгортається навколо чоловіка, який отримує телеграму про смертельну хворобу батька. Вирушивши в дорогу до рідного села, він поринає у спогади свого дитинства — часи жорстокої колективізації та страшного Голодомору. У пам’яті зринають болючі картини: його батько, який став на бік радянської влади та брав участь у розкуркуленні своїх же односельців. Протягом всієї подорожі головного героя переслідує внутрішній конфлікт — чи встигне він застати батька живим, і головне — які слова знайде для розмови після років мовчання та гірких спогадів.

Хоча фільм і вийшов в обмежений прокат того ж року, його доля склалася трагічно. Значну частину сцен було вирізано цензурою, а невдовзі стрічку взагалі визнали “ідеологічно шкідливою” та відправили у спецсховище, де вона пролежала довгі роки.

“Довгі проводи” (1971)

Режисер: Кіра Муратова

“Довгі проводи” Кіри Муратової — це тонке психологічне дослідження материнської любові, що переростає в залежність. У центрі історії — самотня жінка, яка присвятила життя вихованню сина. Коли він дорослішає і прагне самостійності, мати не може змиритися з його віддаленням. Її спроби втримати сина поруч стають все більш відчайдушними та ірраціональними, що лише поглиблює прірву між ними.

Створена на Одеській кіностудії стрічка викликала жорсткий спротив радянської системи. Коли фільм був майже готовий, від Муратової зажадали кардинальних змін. Режисерка відмовилася йти на компроміс та була покарана за це спеціальною постановою ЦК Компартії СРСР про повну заборону картини. П’ятнадцять років стрічка пролежала у спецсховищі. Після виходу на екрани “Довгі проводи” здобули визнання на Міжнародному кінофестивалі в Локарно.

“Пропала Грамота” (1972)

Режисер: Борис Івченко

“Пропала грамота” — це унікальне поєднання героїчної епопеї та народної комедії. У центрі сюжету — яскраві пригоди двох козаків: Василя у виконанні Івана Миколайчука та Андрія, якого зіграв Федір Стригун. Їхня місія здається простою — доставити гетьманську грамоту цариці, але подорож перетворюється на карколомну низку комічних ситуацій та серйозних випробувань.

Проте сама історія створення фільму виявилася не менш драматичною, ніж пригоди її героїв. Перший режисер Віктор Гресь змушений був покинути проєкт через незгоду влади з його баченням образу волелюбного козака Василя. Його наступник, Борис Івченко, опинився перед складним завданням — переробити майже завершений фільм. Довелося знімати нові епізоди, міняти музику, переписувати діалоги. Цензори прискіпувалися до найменших деталей: вимагали прибрати німецький акцент у російської цариці, переозвучивши її українською, викреслили з саундтреку козацький марш у петербурзьких сценах. Попри всі поступки та переробки, фільм все одно заборонили. Лише через 12 років стрічка нарешті знайшла свого глядача і, всупереч усім перешкодам, стала улюбленою класикою, розібраною на цитати.