Яйце, кинуте прикарпатським студентом, повернуло колесо історії

Якби не війна, нинішня осінь пройшла б під знаком спогадів про події 20-річної давнини. Рівно два десятиліття тому в Україні проходила президентська кампанія, яка обернулася цілою низкою драматичних подій, а завершилася Помаранчевою революцією й поразкою кандидата від чинної на той момент влади. Чи, якщо бути точнішим, кандидата одночасно від донецького промислово-фінансового клану й російських спецслужб (обидві ці сили мали свої інтереси в перемозі Віктора Януковича).

Вересень 2004-го – це місяць, коли звичайні нібито передвиборчі перегони перестали бути такими. На початку місяця було скоєно так і не розкритий досі замах на головного опозиційного кандидата в президенти Віктора Ющенка. Стало зрозуміло, що класична політична боротьба перейшла в зовсім іншу фазу – фазу, коли раптом виявилося, що боротьба за владу може бути не просто жорсткою, а жорстокою. Усе це українці побачили вповні через дев’ять років, під час наступної революції, а тоді, 2004-го, ця історія тільки розпочиналася.

І мала всі шанси піти шляхом якщо не білоруським чи російським, то принаймні в тому напрямку. «Маячня, – скаже хтось, – Янукович же виграв наступні вибори, і білорусизації України не сталося». Та справа в тому, що за час президентства Віктора Ющенка українці – як звичайні громадяни, так і політичні сили – відчули смак свободи, зрозуміли, як боротися за свої права. Тож навіть ув’язнення тодішньої лідерки опозиції Юлії Тимошенко не змогло зруйнувати прагнення українського суспільства до кращого життя, до демократії, врешті-решт до Європи.

Перемога Януковича у 2004 році, така, якою вона викристалізовувалася – з отруєнням головного опозиціонера, повним «беспрєдєлом» на виборчих дільницях і до них (згадати тільки візит Ющенка до Донецька в жовтні ще відносно спокійного 2003-го), поділом українців на три сорти (чим займалися, як стало відомо згодом, прокремлівські політтехнологи з Росії), – могла обернутися встановленням справжнього авторитарного режиму на зразок путінського, який на той момент уже успішно будував свою владну вертикаль, знищивши парламентську опозицію і дискредитувавши опозицію вуличну.

Що було б далі? Відповідь на це дав сам Путін – у своїй сумнозвісній мюнхенській промові 2007 року. Кремлівський диктатор перестав приховувати від світу своє бажання відновити імперію щонайменше в масштабах радянських часів – щоб майже половина Європи перебувала під контролем Кремля. А як це бажання колишній полковник ФСБ готовий був втілювати в життя – ми побачили 24 лютого 2022 року.

Тож якби вибори-2004 виграв Віктор Янукович, цілком можливо, що Україна не уникнула б великої війни – але ця війна, найімовірніше, відбувалася б не у східних регіонах країни, а в західних. Десь на кордоні з Польщею чи Румунією. І гинули б молоді українці не за власну державу, а за імперські захцянки – як у попередні століття.

Та 24 вересня трапилася подія, яка стала тим самим «чорним лебедем», який перевернув хід процесу «Перетягування Януковича з Грушевського на Банкову» з ніг на голову. Того дня прем’єр-міністр України прибув з візитом до Івано-Франківська, де його біля одного з корпусів Прикарпатського національного університету імені Стефаника зустріли з не дуже приємним скандуванням «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!». А потім прямісінько в Януковича, який саме виходив з автобуса – полетіло те, що провладні пропагандисти назвали «важким тупим предметом», та завдяки збереженому відеозапису вся Україні дізналася, що владний кандидат упав від звичайнісінького курячого яйця.

Цю подію неможливо переоцінити. Ті, хто був наляканий натиском і нахабством команди Януковича, раптом побачили, що «проффесор» (так він написав своє учене звання в передвиборчій анкеті) просто боягуз. І реакцією на ганебне відео з лікарні, де збитого яйцем майже двометрового політика навіщось поклали під крапельниці, став вибух сміху, одним із найяскравіших зразків якого став легендарний, ще доютубний відеопроєкт «Веселі яйця» зі шедевральним анімаційним серіалом «Операція Проффесор».

Українці – це нація, яка з усіх емоцій чи не найбільше цінує сміх. Згадайте, що і перший твір, написаний сучасною літературною мовою, був не якоюсь драмою – а бурлескно-травестійним переспівом епічної «Енеїди» Гомера. Гострий язик українського суспільства – це, мабуть, найстрашніша політична зброя, проти якої, як виявилося, не встояв навіть здоровенний Янукович, за яким стояли навіть не російські політтехнологи на чолі з Глібом Павловським, а сам Владімір Путін. У буквальному сенсі стояв – на київській сцені під час організованої спеціально як черговий передвиборчий агітаційний захід за Януковича річниці звільнення України від німецьких військ у Другій світовій.

Підкоривши за чотири роки свою країну, Путін уже готовий був взяти під контроль головну імперську колонію. Та українці, побачивши, як Янукович падає, збитий звичайнісіньким яйцем – своїм сміхом зірвали усі плани. Отак 17-річний івано-франківський студент Дмитро Романюк, сам того не розуміючи, врятував не тільки своє місто, не тільки більшу частину України, а й Європу від чергового наступу заліської орди.

Рівно 20 років тому Україна вперше дала відкоша імперським амбіціям Владіміра Путіна. А зараз добиває їх – причому не під Івано-Франківськом чи в районі Перемишля, а в Курській області. Що не кажіть, а українці за два десятиліття таки добряче просунулися – завдяки звичайнісінькому курячому яйцю.